книга
ГОЛОДОМОР
2. продовження
Спогади свідків подій створення колгоспів
– Невже Сталін гірше Ірода був: хліб та зерно відібрав, а потім убив голодом ? Невже не було хліба? І ось читаємо у романі Василя Гроссмана «Все тече... ». «...Україна вимирала, а у величезних зерносховищах було повно пшениці: її відправляли за кордон, її переробляли на спирт (жоден із спиртзаводів не був зупинений). У сховищах було зерно «державного резерву», так званий «стратегічний запас» хліба на випадок війни. У Броварах, усього в кількох десятках кілометрів від Борисполя й Києва, містилося одне з таких підземних зерносховищ колосальних розмірів. На 1933 рік у ньому зберігалося до мільйона тонн зерна. Нічого з цих запасів не було взято для допомоги голодуючим. У перші ж дні війни, у 1941 році, його спалили енкаведисти».
Спогади свідків тих подій дають нам змогу краще зрозуміти все жахіття трагедії, яку пережив український народ у 1928–1933 роках.
Розповідає Ольга Семенівна Трипільська:
ФОТО №8445 На фото : Ольга Семенівна Трипільська (Зліва) з подругою.
– Моя мама, Тютюн Марія Зіньківна, народилася в 1902 році в багатодітній сім’ї. Крім неї, в сім’ї було ще шестеро дітей. Батька не було – помер.
Коли їй виповнилося 20 років, видали заміж у с. Ревне. Майбутнього чоловіка не знала, йшла туди заміж з відчаю. Бо проживав у рідному селі Білошапка, який перебував у банді. Він не давав проходу, погрожував, що вб’є її, коли не піде за нього заміж.
У Ревному Марія прожила недовго, всього рік. Чоловік виявився добрий і роботящий, але помер через рік після одруження від чахотки. Треба було Марії повертатись додому. Що ж їй брати з собою з нажитого за рік заміжжя? Послала її свекруха в поле жито жати і сказала: «Що нажнеш – усе буде твоє».
Марія була не з ледащих, нажала немало. Вже свекрусі й жалко віддавати стільки, але свекор вирішив по-справедливості: погрузив усе збіжжя на підводу і вечором відвіз у Проців до її матері.
І знову Білошапка не дає їй проходу: сміється, що нікуди вона від нього не дінеться, бач, недовго жила в заміжжі.
Почув про Марію і Семен-вдівець. Мав він шестеро дітей на руках: Іван, Василь, Мотря, Одарка, Грицько та Маруся. Важко йому було. Прийшов до Марії, умовив її перейти до нього жити. Привів її в хату і сказав своїм дітям: «Ось ваша мати». І матір’ю вона була їм усе життя, незважаючи на те, що старші його діти – Іван та Василь – були не набагато молодші від Марії. Але батько тримав дітей у строгості, діти поважали його і свою названу матір. Згодом у них народилося ще троє дітей – Ольга, Олексій та Іван. Працювали тяжко, господарство було міцне – корова, воли, вівці.
ФОТО №117-2 На фото : (справа) - Тютюн Марпія Зіньківна по подругою.
ФОТО :116- На фото : Тютюн Семен - чоловік Марії Зіньківни.
У 1930 році на Лебедівці організували колгосп ім. Шевченка. Однак батьки не пішли до колгоспу, вирішили господарювати своєю великою і дружною сім’єю. За цей непослух їх викинули з хати, забрали в колгосп худобу, реманент, землю, одяг та інше майно. Хату розібрали комнезамівці на дрова, а в сараї утримували колгоспну худобу. Моїх батьків з дев’ятьма голими і босими дітьми прийняв на зиму далекий родич Микита Кияшко, в якого своїх дітей не було. Він жив у Процеві біля цвинтаря і мав довгу дерев’яну хату на два ходи. Батько під час повені ловив човном ліс, що плив Дніпром, сподіваючись збудувати хоч якесь житло. Човен перекинувся, батько намок, застудився і довго хворів. Щоб не вмерти з голоду, мати пішла в колгосп. Тим більше, що їй обіцяли повернути дворище.
У 1932 – 1933 роках мати ходила на роботу в колгосп, старші діти пішли по наймах, а вдома залишався хворий чоловік і двоє малих дітей: трирічний Іванко і я, п’ятирічна. Я була опухла від голоду і не могла ходити. Пізніше, коли вже виросла, одружилась і мала своїх дітей, мати розповідала про грішні думки, що приходили їй в голову у тяжкі часи. Чимало багатодітних сімей, щоб спасти від голодної смерті дітей, підкидали їх тим людям, у кого було що їсти. Вона не змогла цього зробити, але, йдучи на роботу, думала: «Якби я повернулась з роботи і застала вас мертвими, щоб ви не просили їсти. Я б вас похоронила, знала б, де ваші могилки, і ходила б вас провідувати». Діти вижили, а батько у 1933 році помер – не стільки від хвороби, скільки від голоду, бо весь опух. Старші діти пішли на заробітки: Одарка з малих літ наймитувала, служила у Шмигунів, а потім її забрали до Києва, там вона і прожила все своє життя. Гриша ще підлітком просив по селу милостиню, а інколи доводилося і красти. Іван виїхав у Херсон на заробітки і там женився, в роки війни воював і загинув. Мотря рано вийшла заміж. Одружився і Василь, який узяв жінку, на три роки молодшу за названу матір. Маруся рано померла.
Незабаром Гриша (пасинок) повернувся з голодних мандрів. Мати Марія роздягла його, чимось намастила від вошей і три дні тримала в хаті під піччю, щоб воші не розлізлися по інших дітях та домашньому вжитку. Потім помила всього гарячою водою і допустила до спільного столу.
На старому дворищі, яке правління колгоспу повернуло Марії, був невеличкий сарайчик. Його обмазали, утеплили, зробили піч. Перебралася Марія зі своїми дітками у нову так звану хату. Зранку ішла на роботу, а діти залишалися самі. Одного разу Олексій, а він був найстарший, вирішив насмажити насіння. Розтопив уже протоплену матір’ю піч. На печі сушилися коноплі і спали Ваня та Оля. Коноплі зайнялись, вогонь перекинувся на стіни, через кілька хвилин палала вся хата. Так з великими труднощами зроблене житло згоріло дотла. Знову з малими дітками Марія пішла до батьків.
Нову хату збудували вже перед самою війною. Допомагали Гриша, йому було вже 18 років, двадцятирічний Олексій та десятирічний Ваня.
У 1941 році проводжали змужнілого Гришу в армію. Виходячи з хати, він заспівав:
За багатим сином батько й мати плачуть,
А за сиротою – сам Бог з калитою.
За багатим братом – плаче брат й сестриця,
А за сиротою – місяць і зориця.
Тютюн Григорій Семенович пройшов фронтовими дорогами всю війну. Повернувся поранений: без руки, без пальця на другій. Але швидко навчився все робити однією рукою. Одружився з Варварою, дівчиною роботящою, збудували свій дім, виростили сина Михайла та доньку Марію, дали їм освіту, вивели в люди.
ФОТО №8403 На фото : Тютюн Григорій Семенович та його дружина Варвара Панасівна.
Довге, тяжке, але красиве життя прожила Марія. Виростила не лише чужих, ой ні, вони ж бо для неї стали з першого дня своїми – дітей, викохала майже всіх внуків та правнуків. І сьогодні вона живе у їхній вдячній пам’яті.
Свідчення Марфи Яківни Герус, 1922 року народження:
– Проживали ми на дворищі, де нині садиба Софії Пилипівни Бойчас, а поряд було дворище нашого дядька Наума Карловича Іогансона. Заможний був чоловік, бо вмів добре господарювати. Займався в основному вирощуванням перцю. Працювало в нього, бува, і по 40 чоловік. Мати Крилач Марії Тихонівни – Агафія – пекла їм хліб, по 3 рази на день випікали хліба, щоб прокормити робочих. А ми, дівчатка, наймалися до нього на роботу – сушили, зв’язували у пучки, сортували перець. Зразу з нами не розплачувався, казав: «Тамече, тамече, продам перець, тоді й розрахуюсь». Скупуватий був дядько. А от баба, дружина його, завжди нас чимось пригостить. У Наума Карловича був гарний сад. Такого саду, як у нього, по всьому Процеву не було: всяких груш, слив, яблук, але нічим не пригощав. Давала бабця, коли його не було вдома.
Коли ж настали совєцькі времена, Наума Карловича просто викинули з родиною з хати, а було в нього четверо дітей. Одна з дочок жила в Москві, була одружена з великим радянським начальником. Бо чую розмову, що дід їде торгувати до Москви, але так, щоб не взнав чоловік доньки, бо буде і їй, і йому горе. Одна дочка вийшла заміж у Вороньків, а одного з синів убила місцева банда (кажуть, була тут так звана банда Терешків), коли той ішов до пароплава, на пристань. А один із синів жив у Процеві. Худобу і весь великий реманент забрали. Зробили на тому місці колгосп, але чоловік не міг з цим змиритися. Він як сів проти свого двору, так і до останнього дня сидів, дивлячись на своє господарство. І вже за день до смерті забрав його до своєї хати син Опанас, він і похоронив батька.
Фото№ 8422 НА фото : Ольга Наумівна Іогансон з внучкою - дочка Наума Карловича.
Дворище мого батька було поряд із Карловичем, але оскільки батько зразу сказав, що піде до колгоспу, його хати не чіпали, а веліли перенести на город, проти нашого двору. Батько розібрав хату і вже пізно восени ми влізли до неї. На цьому місці я і проживаю.
А ще мені добре запам’ятався випадок розкуркулення садиби баби Семенихи, як тоді всі її називали. Це батьки Ольги Семенівни Трипільської. Проживали вони недалеко від нас, на Лебедівці. Хата в них була вкрита жерстю. Ми, діти, почули якийсь гуркіт, думали, що то впав літак, і побігли на ті звуки. Коли добігли, то побачили, як декілька чоловік розкривають дах і скидають залізо. Кругом хати стояла вся велика сім’я, дітей у них було багато і жили вини заможненько. З хати на підводу поскладали інвентар й одежу. Діти стояли голі, плакали, а баба Семениха так голосила, що аж було страшно. Розібрали й хату, і пустила влада голих людей по світу. Та що там їм було до дітей! Вони, ці посіпаки, які розкуркулювали, забирали краще собі, бо ми бачили, в чому ходили потім їхні діти і як жили їхні сім’ї. Люди часто пізнавали свою одежину на комнезамівцях та їхніх родинах. Та Бог їм суддя...
Розповідає Карпенко Ганна Петрівна
ФОТО № 8438 На фото : Син Олексій та внучка вітають Ганну Петрівну з 100 - річним ювілеєм.
- Мій батько був заможним господарем, але, будуючи хату, підірвав здоров’я і в 1929 році помер. Мати і нас четверо дітей залишилися без батька і господаря. В 1930 році на матір, як одноосібницю, наклали такий податок, що вона не змогла його виплатити. Одного ранку приїхало 10 підвід з Глибокої долини. Забрали коня, корову, овець і повели все за Денисову сосну, вигребли все з хати, а потім хату і всі господарські будівлі розібрали. Тоді я пішла в колгосп, а малі діти – хто куди. Коли забирали худобу, теля зарізали у дворі і нам залишили шкіру. Вона висохла, ми її ламали і я дітям з неї варила їсти, і дідові Михайлу, що пас колгоспні телята, теж давала, бо коли діти їли, він смоктав люльку і так жалібно дивився, що не можна було втриматись. Він помер з голоду в 1933 році і його баба Лисавета – теж. Іду якось з колгоспу, а вона сидить під лісою, зігнулася, мертва. Її в рядно загорнули і закопали без труни...
Спогади Параски Гнатівни Страшної, 1926 року народження:
ФОТО №9
- Колективізація у Процеві була, жорстока, – не дай Бог навіть згадувати. Комнезамівці ходили по хатах і все забирали в колгосп, навіть квасолю чи гречку, приховану в глечику, висипали в мішки і вантажили на підводи. Забрали хату у Митрофана, в якого було шестеро дітей, забрали хату, корів, коней у заможного селянина Прохора Розумного, а також у Карловичів – наших близьких сусідів. Антона Кобзаря з маленькими дітками теж вигнали з хати. Це те, що я бачила на власні очі. А потім почався ні з чим не зрівнянний голод.
Особливо тяжко було багатодітним. Люди їли мерзлу картоплю, пекли з неї чорні млинчики, вишукували у березі черепашки, їли лободу, цвіт акації, ловили горобців, котів, собак. Міняли останню одежину на вузлик якогось зерна.
А тому люди змушені були йти на роботу до колгоспу, бо там варили затірку або куліш, але за роботу нічого не платили: «Віддамо, як вродить».
Вихідних не було. Щоб люди не йшли в неділю до церкви, її зруйнували. Багато хто відводив голодних дітей до Києва і там залишав, їх забирали в приюти.
У Параски Приходько було четверо дітей. Щоб діти не померли з голоду, чоловік пішов на заробітки в Осокорки і взяв з собою дітей. Але сам помер з голоду, а дітей забрали в дитбудинок. Уже після війни сини розшукували матір, та не було вже кого шукати.
Розповідь Олени Михайлівни Бойчас, 1913 року народження:
ФОТО № 8407 На фото: Олена Михайлівна з чоловіком Олексієм Юхимовичем.
- У нас була гарна хата під залізним дахом. Її розібрали і перевезли в Ленінівку, в комуну. Забрали коней, волів, дві корови, кращу одежу, вигребли весь хліб – до останньої зернини. Люди мерли, як мухи. В кого були родичі, то хоч якийсь збивали ящик, у вигляді труни, а то переважно закопували трупи, загорнуті в рядно. Дуже багато вмирало дітей, особливо в багатодітних сім’ях.
Мене просять назвати імена тих, хто розкуркулював. Можу сказати тільки те, що то були свої. Брали все, що бачили. За вказівкою награбоване віддавали в сільську лавку, а що краще – забирали собі. Було таке, що в тих, хто не вступив до колгоспу, на вулиці з плечей знімали одяг. Федір Кирилович скільки жив, стільки й плакав, що з нього зняли кожуха прямо на вулиці за те, що не захотів вступати до колгоспу.
У селі живуть нащадки тих людей, які знущалися з односельців, перевертали і витрушували скрині. Тому, мабуть, і не слід називати їх поіменно. Хай їм буде Бог суддею…
Зараз немає кому згадувати про невинно замучених голодом. Хіба в церкві вряди-годи відчитають молебень. А варто було б поставити жертвам Голодомору хоч пам’ятний знак.
Розповідь Олени Семенівни Бойчас, 1913 року народження:
ФОТО №84339 На фото : Олена Семенівна зі своєю родиною .
– У нашій сім’ї було дев’ятеро дітей. Коли найменшому виповнилося два рочки, у 1919 році помер батько. Залишившись напівсиротами, старші діти Павло, Софія і Мокрина – пішли по наймах та заробітках, а менші – Якилина, Микита, Максим – допомагали матері по господарству. Я в шість років була за няньку маленькому Михайлику. До 1924 року старші діти поженилися та повиходили заміж, а мати залишилася господарювати з чотирма дітьми. Була дуже працьовита, як усі українські жінки. Мати Марія за мізерну плату пряла, ткала полотно і рядна для багатіїв, не встаючи цілу зиму з-за верстата.
Все, що заробляли мати і діти, які наймитували, складали копійка до копійки і в 1928 році купили коня. Хлопці – Микита, Максим і Михайло – не могли натішитись, бо вже було чим поїхати по дрова, привезти збіжжя з городу. Кінь був красивий, у яблуках. Та недовгою була наша радість. У 1930 році прийшли комуністи на подвір’я Марії і забрали коня. Три дні в сім’ї був траур, ніхто не міг навіть їсти. Забрану в людей худобу зганяли на колгоспне подвір’я – садибу Наума Іогансона. Дбали про худобу в колгоспі дуже погано. Нові господарі – колгоспники – більше мітингували, ніж працювали. Худоба днями стояла голодною. Микита та Максим ніяк не могли змиритися з втратою коня, часто ходили до сараю, де стояли коні. Він здалеку пізнавав їх, іржав, немов кликав на допомогу. Через півтора місяця кінь не витримав умов колективізації і здох. Ця травма назавжди залишилася в душі хлопців.
Розповідь Олени Федотівни Фарбун:
- … Обірвалося все, вся праця, все нажите. У 1929 році забрали батька. забрали хату, землю, усе … Нас, чотирьох дітей, від двох до дев’яти років, і маму залишили без даху над головою і без будь-яких засобів до існування…
Розповідь Варвари Аркадіївни Зюзюн, 1916 року народження:
ФОТО № 8395
- Я пам’ятаю, що в багатьох жителів Процева, які відмовилися вступати в колгосп, забирали дворища та майно і виселяли на північ, як тоді казали, «на Соловки».
Не оминула ця доля і нашу родину. Батько, мати і сестра померли з голоду, я одна вижила, сама не знаю як. Просилась до людей на ніч й інколи господарі давали щось поїсти. Комуністи ходили по хатах, шукали зерно, навіть у горшки, що стояли в печі, заглядали. На тиждень двічі приходили. Люди були так налякані, що всього боялись і мовчали. Господарі старались закопувати хліб, але комнезамівці бригадою із чотирьох чоловік ходили із залізними штиками і знаходили. Хто пішов до колгоспу, давали їжу – затірку. В тих, у кого знаходили заховане зерно, забирали все: одяг, рушники, рядна і продавали в магазині. Якщо спіймають на полі того, хто насмілився збирати колоски, – судили. Я не пам’ятаю, де могила батька, матері, сестри, бо їх хоронив дядько.
Розповідь Івана Нечипоровича Фарбуна, 1931 року народження:
– Те, що врізується в дитячу пам’ять, залишається назавжди. Ріс я, як і всі однолітки. В сім’ї нашій дітей було двоє – ще менша сестричка Оля.
Мені було років з п’ять, коли на подвір’я до нас, а жили ми й тоді тут (нині – вул. Пролетарська), заїхала підвода, розчахнули чоловіки ворота і нікого не питаючи стали забирати з господарства все, що могли. Сміялися, кричали: «А, куркулі, по вітру вас пустити, не хочуть, бачте, вони з нами в колгоспі працювати, ми, значить, їм не рівня!».
Весь реманент забрали, вивели коня, телят, овець. А коли виводили корову, кричала мама страшно, але її грубо відкинули в бік. Кальний, який на той час був головою колгоспу, хотів вдарити маму, та наперед виступив батько. Я ж швиденько побіг через дорогу до дядька Петра Фарбуна, там був наш човен, упав на нього. Та й це помітила бригада. В цей час розливався Дніпро, вода підходила все ближче до хат. Тут став просити вже батько: «Лишіть хоч човен, де ж мені дітися з сім’єю?!».
- Відійди, – крикнув Кіряк, – бач, скільки колодок натягав, а це все совєцькі!
Забрали і човна. На другий день приїхали підводи і почали грузити колоди, які батько наловив у Дніпрі. Батько став на заваді.
- А ти, значить, проти нас! – і посадили батька разом із Мироненком Опанасом (чоловік баби Наталки Тихонівни) та дідом Захарком (батько Даші Захарівни Нагорної) у так звану холодку – погріб. А тут вечором підійшла в підвал вода. І всі троє просиділи троє суток по пояс у холодній воді, поки мати не вмовила, щоб їх відпустили.
Пам’ятаю, як комнезамівці збирали всіх людей на колгоспне дворище. На подвір’ї грав патефон, лунала музика і раптом оголошують, що мій батько і ще ряд чоловіків (Опанас Мироненко, Андрій Джима, дід Захарко) – ВОРОГИ НАРОДУ!
Колоди, які батько заготовляв для хати, забрав собі Кіряк. А батька, як куркуля, котрий агітував проти радянської влади, посадили на 5 років. Забрали і Мироненка Опанаса та Джиму Андрія. Скільки не ходили їхні жінки, скільки не оббивали пороги в районі, але жодної передачі не прийняли. Вони так і не повернулися.
А хто робив усе це зло, хто розлучав сім’ї, хто заганяв у могили своїх односельців ? – СВОЇ. Це наші: голова колгоспу імені Шевченка Шмигун, Кальний і багато інших.
Відсидів батько три роки і випустили його, бо був уже тяжко хворий. Ті три дні, що просидів він у холодній, не минули даремно.
Розповідь Марії Тихонівни Крилач, 1921 року народження:
ФОТО № 0874
- Мої батьки – Тихон Андрійович Гайдук та Агафія Митрофанівна – жили на хуторі, де зараз садиба Антона Никифоровича Стародуба (по вул. Комсомольській). У сім’ї було троє дітей. Батьки тримали корову, коня, свиней, овець і різну живність, мали непоганий інвентар.
Пам’ятаю, як приїхала підвода до двору, зайшли чоловіки на подвір’я, гримнули на батька: «Все показуй, що є!» і почали скидати все майно на підводу. Вивели корову, коня, всю живність і стали гнати. Мати, діти бігли за коровою, плакали, але на нас ніхто не зважав. Я бачила, як враз постаріли мати і батько, та через деякий час знову більшовики навідалися до іншої хати. Мати завчасно побачила їх і мені, в мою шкільну шаньку, висипала просо і сказала, щоб я тікала в болото, а те, що залишилося, висипала в горщик і поставила в піч.
Найцікавіше те, що саме родич – комуніст Дмитро Гнатович Кияшко, зайшовши до хати, глянув кругом і, нічого не побачивши, що можна взяти в руки, відкрив заслонку печі: витяг горщик і висипав просо собі в мішок.
Коли почалася війна, до нас приходила тітка Марія (мати Дмитра Гнатовича Кияшка) і гірко плакала, розповідала про те, що її сина Дмитра викликали в Бориспіль і живим закопали – як активіста радянської влади.
А ще пригадую, як бідувала сім’я наших сусідів – Опрощенко Одарки Євтухівни. Вони мали шестеро дітей: Микиту, Івана, Катерину, Одарку, Андрія та Ольгу. На найменших страшно було дивитися, бо ми дітьми разом гуляли. Пам’ятаю, як їх загорнули в якісь рядна і дв х разом похоронили.
Розповідь Євдокії Овсіївни Тименко:
- На долю мого покоління випали чи не найжорстокіші випробування. Часом задумуєшся, як тоді вдалося вижити: великий голод, найстрашніша в світі війна, відновлення зруйнованого війною життя, кріпосне колгоспне життя 1950-х років.
Не забуваються ті часи, коли ходили селом комбригади і вилучали в людей і збіжжя, і реманент, і навіть одяг. Захищаючи сякі-такі нехитрі запаси, мама склала їх у клунок і поклала на піч, а мене посадила зверху і стала біля вікна з сокирою. А коли бригада реквізиторів зайшла до двору, двір розітнув повний відчаю мамин голос: «Тільки полізеш до хати – вб’ю!». Мені і зараз вчувається цей мамин крик, і я не знаю, чи то матусин голос налякав тих нелюдів, чи з інших причин, але вони не посміли зайти до хати.
ФОТО № 8388 На фото : Мати і батько Євдокії Овсіївни з дочками.
Ми не були заможними, а тому в нас корови не забрали, отож і стала вона нашою рятівницею. Мама збирала молоко у глечики, робила ряжанку, а батько відвозив її до Києва і міняв на зерно, яке потім мололи в жорнах і пекли з домішками висівок хліб. Так і перезимували. А весною, з появою зелені, мати готувала суп з кропиви. А яким солодким був акацієвий цвіт! Та особливо були смачні кореневища козельок (була колись така трава, що росла на піщаних горбах). Зараз козельок немає, мабуть, ще в ті часи голодні діти геть усю її вирвали...
Моя подруга Мотря, дочка Лукерії Тютюн – родички і сусідки, була доведена голодомором до повного виснаження. Впала в обніжку і там же біля хати й померла. Не витримав голоду й Лукерин чоловік – дядько Іван.
А ще відбився в моїй дитячій пам’яті яскравий спогад, як прибігла баба Тетяна, з більш заможної, ніж наша, сім’ї, з купою одежі і просила маму приховати її десь у коморі. Мати, звісно, не відмовила. Люди в ті часи все-таки старалися допомагати один одному. У Процеві страшний голодомор не зміг знищити в односельчан доброту, співчуття і людяність.
Розповідь Параски Митрофанівни Чабан 1928 року народження:
- Дякую Богові за те, що є, що живі, що маємо на шматок хліба, бо щодо розкошів, то ні я, ні мої батьки їх не знали. З діда-прадіда у Процеві живемо, життя спливло, ніби рік пройшов, не зогледілась.
Нас у матері було шестеро дівчат. Посадить, було, нас на лаву, позапинає в хусточки і любується. Живи та радій. Та склалося не так, як гадалося. Наш дід був куркулем, обробляв три гектари землі. Окрім того, що мав хліб і до хліба, ростив ще шестеро синів. Наш батько Митрофан був найменшим із синів, то й хата батьківська дісталася йому. Вона й зараз стоїть на тому місці, де була, а це проти магазину в Софіївці, по вул. Ватутіна (на углу). Поки жили дід Павло з бабою Секлетою, то й ми горяне не знали.
Як кажуть у народі, поки діда – доти й хліба. Не знали, що страшні часи настануть. Нас розкуркулили: забрали землю, хату, свиноматку, корову, телицю, лоша, коня, овечок… Як прийшли розкуркулювати, ми, діти, сиділи на лаві, запнуті в хусточки, як пташечки на жердині. Мати думали, що хоч на дітей зглянуться. Та ні, навіть хусточки з наших голів позривали.
Я пам’ятаю всіх, хто брав участь у розкуркуленні, але імена не буду називати, бо вони й сьогодні у «героях» ходять. Один з них ударив мою маму в обличчя і вона осліпла на одне око. Витрусили все збіжжя до зернини, забрали всю одежу, рядна, рушники, вигнали нас з хати з п’ятьма дітьми.
Дід помер з горя, а діти розбрелися по чужих хатах, де їх підгодовували, не дали вмерти з голоду. Дядько Никифор Стародуб узяв дітей на зиму, а потім два роки ми жили в клуні.
Розповідь Олександри Макарівни Рожко:
ФОТО №8499 (папка Спалення села) На фото:Батьки Олександри Макарівни. Хата батьків зроблена в 1944р.
- Згадала трагедію нашої багатодітної сім’ї у голодоморний 1933 рік. У моїх батьків, Макара Павловича та Меланії Никифорівни, було п’ятеро дітей: Марина, 1922 року народження, Павло – з 1924-го, Олександра – з 1927-го, Іван – з 1929-го та Анатолій – з 1931 року.
Батько, Макар Зюзюн, червоноармієць Чапаєвської дивізії, з правою простреленою біляками рукою, демобілізувався в двадцяті роки на Урал. А туди з України зі своїм батьком, у пошуках шматка хліба, приїхала і мама. Вони там познайомилися, одружились і незабаром повернулись у рідний Проців, у придніпрянський край. Проживали в земляночці-хатці, яку батькові залишив його брат, виїхавши з сім’єю на Херсонщину в пошуках кращої долі. Жила наша сім’я на Лебедівці, неподалік тихої Панської річки. Працювали на полях. Вступили до комуни, а потім – і в колгосп ім. Шевченка. Та життя не кращало, а сім’я прибавлялась. А тут настав і 32-й. Тяжкий, безутішний. Осінь. Урожай з городу зібрали слабенький. Бракувало харчів до весни, а посадити город довелося лушпинками з картоплі, та й їх не вистачало. А в колгоспі на трудодень платили... палички!
У село постійно приїжджали з району уповноважені і разом із бригадою комнезамівців ходили по хатах і відбирали останні клумачки з зерном. Самі були вдягнені в шкіряні курточки і хромові чоботи. При собі мали палиці з залізними наконечниками, щоб можна було штрикати в землю і виявляти закопане зерно. З домашніх комор усе вигрібали, складали на підводу і вивозили. А що сім’я залишається без кусочка хліба – їх це не турбувало. У хаті з продуктів нічого не було, а їсти – страх як хотілося… Усі ми були дуже худенькі, ноги і руки – тонесенькі, а животики – більші за норму. Всі діти були рахітами, усе це спричинив страшний голод. Братик був малесенький і постійно просив у мене: «Няню, дай хліба».
Мама, бувало, зварить якоїсь води та вкине туди полови, – сміття з-під зерна, та й годує нас. Отак і животіли до весни 1932 року.
Батьки ходили в колгосп на роботу. Там, на полі, варили працюючим їсти. Давали по мисочці ріденької затірки – води, заправленої борошном, і по кусочку хліба. Так і працювали, як хто зміг, худі й знесилені. Ці кусочки хліба батьки приносили дітям і ділили на п’ятьох. І яким же він здавався смачним! Часто снився той хліб…
Весною, коли зійшли сніги, ми збирались на горбики і шукали «козли». Це – довгенький, соковитий корінчик, з якого виділялося молочко. От ми й копали його і їли. А ще їли дикий щавель, часник, «горобинець». Це теж щавель, тільки з дрібними листочками, все їли. А коли зацвіла акація, то вже зовсім було добре. Не раз і бджоли потрапляли до рота. Влітку було краще – якісь фрукти, ягоди в лісі.
Та ось настала осінь. Врожаю майже не зібрали. Як вижити зимою? Люди вмирали, а ховати їх було нікому, бо всі обезсиліли, опухли. Вмирали і в хатах, і в дворах, і на дорогах. Хоронили без трун, без хрестів і без ритуалів. Люди поніміли… Очерствіли…
Настала весна 1933-го року. У сім’ю Макара і Меланії Зюзюнів прийшло велике, неоплакане горе: померли від голоду три синочки – Павлик, Ваня і Толя. Сімейній печалі не було меж. Цей нестерпний біль ніколи не гоївся. Мама часто плакала, виливаючи свою материнську тугу і печаль через сльози. Воно, це горе, ввійшло не лише в нашу сім’ю…
Такого страхіття, яке зазнав народ України, ніхто і ніколи ще не бачив на нашій планеті. Дай, Боже, щоб подібне лихо більше не повторилося в світі.
Розповідь Ольги Панасівни Сергієнко (Мироненко) - 1927 року народження:
ФОТО №0887
- Я з процівського роду. Нажила трійко діток, сім онуків, шестеро правнуків. Мені вже 84. Бачила і війну, і голод…
Нас у сім’ї було четверо – три сестри і брат Іван. Моїх батьків звали Опанас Семенович і Марія Євтухівна. Жили ми гірко, бідували. Було, робимо в колгоспі, рік надриваємось, а ще й копієчки колгоспу винні. Закінчила я чотири класи. була круглою відмінницею. А батько й кажуть: «Що ж, дочко, школа не дає їсти. Давай будемо пасти скот». На цьому моя наука і скінчилася. Мій п’ятий клас був на полі. Пішла я пасти скотину людську за пуд – заплатять пуд, а ми рік пасемо скот. А коли настав голод, мені було сім годочків усього.
Батько в колгосп іти не хотів, то нас «давили» до останнього. Позабирали усе чисто: і корову, і коня, і одежка яка була, забрали, хлібець висотали увесь. Брат батька не йде в колгосп і батько на нього дивиться. Я була найменшою з дітей. У дядька було посіяно жито, то ми так і вижили. Було, стану на межі, підніму пелінку, а яка та пелінка в семилітньої дитини? І прошу дядька: «Дядьку, дайте хоч трошки колосочків, бо вже дуже хочеться їсти». Дядько пожаліє: «Іди, Олько, тільки стежечкою, не ступай на грядочку. Скільки достанеш колосочків – усі твої». А я носила те жито і старшим своїм брату та сестрам. Було намнемо жита, а вони кажуть: «Іди, Олько, ще, бо тебе ж дядько любить, пускає до себе в город, а нас – ні». А мене дядько справді любив. Я така чорненька, маленька була. Йому, видно, було мене дуже жалко. Я, було, їм дитинку поколишу, мені сьомий годок, а я так старалася, няньчила, аби їсточки дали хоч що-небудь.
Розповідь Галина Степанівни Фарбун, 1925 року народження:
– Усе ніби потроху стало налагоджуватися. Та незабаром почалася колективізація. Селян почали заганяти у так звані СОЗИ (спільний обробіток землі). Здавали туди худобу, весь сільськогосподарський реманент, нажитий дорогою ціною. Пізніше СОЗИ перейменували в колгоспи – колективні господарства.
Дуже не хотілося батькові вступати в колгосп, а тому батько Степан Семенович із сусідами Ігнатом Савоном та Захаром Мироненком відмовилися писати заяву до колгоспу, то їх заарештували і посадили в холодну, та ще й попередили: «Випустимо, як напишете заяву». Дядьки відмовилися, а батько все-таки написав.
Пам’ятаю, як батько запряг коня у воза, поклав на нього плуга, борону, посадив нас: мене, в той час мені було сім років і сестру Пашу ( Іванютін Параску Степанівну), і все це відвіз на колгоспний двір. Це двір був одного нашого селянина Наума Карловича Іогансона, в якого самого було п’ятеро дітей, а їх викинули на вулицю.
Випустили з часом дядька Гната та Захарка. Захарка розкуркулили, вигнали сім’ю з хати, забрали хату, клуню і решту підсобних будівель і вивезли на створення комуни в Ленінці. Сім’я залишилася на горбу. Тут же дядько Захарко викопав землянку, обплів її високою лісою, обмазав глиною з кізяком і там продовжували жити.
Сім’я діда Гната через рік, коли почалася голодовка, на половину вимерла. Його хати не розібрали, бо була дуже стара. Як же вона виручала нас у війну! Я ще мало чого тоді розуміла. Пам’ятаю, як збиралися в нашій хаті дядьки і журилися. Що воно буде: тих розкуркулили, тих вигнали з хати, а інших – ще і з села. Я наслухаюся тих страхів, вийду в двір, ходжу і нишком плачу.
Я добре запам’ятала слова пісень, які співала молодь: «Їде Сталін на тарані – цибулина у кармані, оселедцем поганя – п’ятирічку виполня»; «Як Ленін помирав, Сталіну приказував, щоб людям хліба не давав, сала й не показував»; «Устань, Ленін, подивися, до чого ми дожилися – хата раком, клуня боком і кобила з одним оком».
З розповіді Марії Панасівни Кудрі 1915 рокународження.
фото №Р1010004 На фото Марія Йосипівна з дочкою.
- Голодний, страшний 1932 рік. У нас на горищі була полова, трохи гречки, то ми її просіювали, щоб піску не було, а потім мололи. І хоч як тоді важко було, а борошно продавалось. Добре пам’ятаю, як приніс батько пуд зерна. Ми, коли його мололи, дивилися всі, не відходячи, а потім мати замісила тісто, вкинула туди акацієвий цвіт, що ми назбирали і насушили, – яка то була смакота! Ми мали корівку, завдяки цьому і вижили. Бачила пухлих й мертвих людей, які помирали прямо серед дороги.
Батько в колгосп не хотів іти. І вже після голодних років, коли зайшли до нас у двір більшовики, вивели корову, забрали все, що де було, навіть жито, закопане в хліві, винесли до зернини. Та поки комнезамівці виносили відрами, я швиденько одягнула невістчиного кожуха і понабирала в кишені зерна. Батько мене похвалив за це. Та все-таки довелося вступати в колгосп, і я пішла з чотирнадцяти років на колгоспне поле.
З розповіді Василя Максимовича Кияшка 1927 року народження:
- У достатку жила в Процеві сім’я Григорія Антоновича Кияшка. Він та його дружина Агафія Данилівна з ранку до вечора трудилися біля землі. Мали двоє коней, реманент, січкарню, млин та чималу сім’ю – аж п’ятеро дітей. Старшому в 1930 році виповнилося дванадцять років. Коли почалася колективізація, Кияшки не захотіли вступати до колгоспу, бо шкода було їм віддавати свою землю, коней, корів, овець. Розмова з ними була короткою: « Не хочеш іти в колгосп, значить, ти куркуль».
А якщо влада визнала куркулем – тут же все і забирали. Всю сім’ю повезли на станцію у Бориспіль для відправки на заслання. Коли дійшла їхня черга грузитись до вагона, якийсь начальник побачив, що в сім’ї п’ятеро малолітніх дітей і наказав відпустити їх назад, бо в дорозі замерзнуть.
Так повернувся Григорій Антонович у Проців. Поселився в чужій, покинутій хаті, бо його хату, як розкуркуленого, забрали для потреб колгоспу.
На той час у Салькові створилася риболовецька спілка. Сім’я плела сітки, коші і лише завдяки цьому вижили в голодний 1933 рік. У 1934-му збудували з саману хатинку, яка стоїть і нині по вул. Пролетарській, біля садиби Ольги Федорівни Мазецької.
ФОТО №7028 На фото : Ще до сих пір стоїть хата, яку збудував Кияшко Г.А.
***
Ми ще не можемо точно визначити кількість жертв Голодомору 1932–1933 років. Історики називають різні цифри – від 5 до 10 мільйонів українців. Немає жодної іншої землі у світі, так густо обставленої хрестами пам’яті, перехопленими навхрест рушниками печалі, як наша.
Голодну смерть мільйонів українських селян спричинила сталінська влада, щоби впокорити волелюбний народ України, міцно утвердити тут колгоспний лад і комуністичну ідеологію.
«Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну», – зізнався у 1933 році М. Хатаєвич, який керував кампанією хлібозаготівель в Україні.
ФОТО №8385 На фото : Похорони у Софіївці 1932р.
Голодомор забрав у Процеві життя понад двохсот дорослих і дітей. Підрахунків жертв голоду 1932–1933 років ніхто не вів, проте нам вдалося, за свідченнями жителів села, скласти такий список закатованих голодом процівців:
Байчас Настя Зотівна
Байчас Юхим Зотович
Безсмертний Григорій Костянтинович
Безсмертний Іван Омелянович
Безсмертна Марина Ільківна
Білошапка Яків Сергійович і двоє діток
Білошапка Сергійко Якович
Білошапка Одарка Яківна
Білошапка Євтух Сергійович і двоє діток
Білошапка Іван Євтухович
Білошапка Ольга Євтухівна
Білошапка Лисавета
Гайдук Борис Іванович – у дитячому віці
Гайдук Максим Іванович – у дитячому віці
Гомола Ларіон Григорович
Гомола Семен і четверо діток:
Гомола Михайло Семенович
Гомола Галина Семенівна
Гомола Василь Семенович
Гомола Наталка Семенівна
Малолітні діти:
Грохольська Софія Пилипівна
Грохольський Микола Пилипович
Джима Марина Сильвестрівна
Джима Митрофан Сильвестрович
Дивнич Марія
Дивнич Федір
Зюзюн Уляна Савівна
Зюзюн Катерина Опанасівна
Зюзюн Макар і троє малолітніх діток:
Зюзюн Павло Макарович
Зюзюн Іван Макарович
Зюзюн Анатолій Макарович
Зюзюн Настя Аркадіївна
Ігнатович Сергій Федорович
Іогансон Наум Карлович
Іогансон Марія Іванівна
Кияшко Павло і троє діток:
Кияшко Галина Павлівна
Кияшко Олексій Павлович
Кияшко Паша Павлівна
Кияшко Йосип Андрійович
Кияшко Марфа Андріївна
Кияшко Настя Олексіївна
Кобзар Агафія Кирилівна
Кудря Іван Пантелійович
Кудря Міла Миколаївна – у дитячому віці
Кудря Наталія Миколаївна – у дитячому віці
Куценко Микита Тарасович та його малолітні діти:
Куценко Федір Микитович
Куценко Леонід Микитович
Куценко Галина Микитівна
Лизун Дмитро Євменович
Литвиненко Логвин Миколайович
Мироненко Микола Захарович
Мироненко Василь і троє діток:
Мироненко Михайло Васильович
Мироненко Іван Васильович
Мироненко Галина Василівна
Опришко Петро Йосипович
Опришко Андрій Максимович
Опришко Михайло Максимович
Опришко Михайло Євменович
Опришко Петро Йосипович
Опрощенко Михайло Євминович і двоє малолітніх дітей:
Опрощено Андрій Михайлович
Опрощено Федір Михайлович
Опрощено Максим Михайлович і два сини:
Опрощено Андрій Максимович
Опрощено Михайло Максимович
Приходько Іван Герасимович і два сини:
Приходько Василь Іванович
Приходько Микола Іванович
Приходько Опанас Єрофейович і малолітня:
Приходько Пріся Опанасівна
Радушний Михайло Вікторович
Розумний Антон і дочка:
Розумна Килина Антонівна
Розумний Григорій Євтухович і троє діток:
Розумна Ганна Григорівна
Розумна Варка Григорівна
Розумна Уляна Григорівна
Розумна Гапка Гнатівна
Савон Євдокія Федорівна
Савон Дмитро Гнатович
Сергієнко Филимон
Сергієнко Христя
Списовський Мусій Ларіонович
Списовська Марія Євдокимівна – у дитячому віці
Списовський Іван Євдокимович – у дитячому віці
Списовська Євдокія Євдокимівна – у дитячому віці
Стадник Федір Савич
Тименко Михайло Петрович
Тименко Ольга Андріївна і семирічна дитина
Тютюн Іван Якович і двоє дітей:
Тютюн Мотря Іванівна
Тютюн Микола Іванович
Тютюн Семен Антонович
Фарбун Марія Євтухівна
Федоренко Павло
Федоренко Секлета
Федоренко Левко Павлович, дворічний син Іван і трирічна донечка Настя
Федоренко Данило Савелійович
Федоренко Саватій
Федоренко Федора
Чабан Тимофій Улянович і п’ятеро діток:
Чабан Марія Тимофіївна
Чабан Лукерія Тимофіївна
Чабан Уляна Тимофіївна
Чабан Степан Тимофійович
Чабан Петро Тимофійович
Швидченко Сергій
Шевченко Микола Іванович
Шевченко Петро Григорович
Шевченко Демид Григорович і малолітній син
Шевченко Петро Демидович
Шевченко Ольга Іванівна
Шевченко Софрон Павлович і троє діток:
Шевченко Марфа Софронівна
Шевченко Василь Софронович
Шевченко Георгій Софронович
Шевченко Іван Харлампійович
Шевченко Ольга Іванівна
Шкара Улян Павлович і двоє діток:
Шкара Іван Улянович
Шкара Онися Улянівна
Шкара Мотря Сергіївна і троє діток:
Шкара Іван
Шкара Онися
Шкара Саня
Шкара Іван Гнатович
Шкара Харитина Сидорівна
Шкара Софія Сидорівна
Шкара Федір Фокович
Шкара Степан Савич і двоє діток
Шкурка Семен Якович і його діти:
Шкурка Федось Семенович
Шкурка Михайло Семенович
Шокун Гурій і вся сім’я, в тому числі двоє малолітніх дітей
Шульга Пилип і троє діток: Марія, Петро, Ілько
Шульга Корній
Шульга Іван
Шульга Одарка
Шульга Олена
Щербак Палажка Саватіївна
Щербак Кирило Петрович і двоє діток
Щербак Федір Кирилович
Щербак Яків Кирилович
Не всі процівці - жертви Голодомору названі в цьому списку, імена деяких не вдалося з’ясувати за браком документальних свідчень. Пам’ять про них, замордованих голодом, не похованих за християнським обрядом і невідспіваних, стукає в серця нинішніх поколінь.
Упродовж 1927–1937 років, за офіційними даними, населення України зменшилося на 15 мільйонів осіб. Тільки навесні 1933 року щохвилини в Україні вмирало 14 людей, щогодини – тисяча, а щодоби – 25 тисяч.
На території Процівської сільської ради, за матеріалами перепису 1926 року, мешкало 2 636 осіб, а за переписом 1939 року – ? (він був знищений владою, щоб ми ніколи не дізналися, скільки ж більшовики згубили невинних людей).
Ми просимо прощення у мертвих, закатованих голодом, імена яких відомі, і безіменних невинних жертв. Скільки зів’ялих пуп’янків – дитячих життів – скосив голод! Не встигли вони розцвісти любов’ю, радістю, щастям! Скільки обдарувань знищено, скільки талантів не народилося! Для керівництва держави хай Голодомор буде пересторогою, щоб на нашій землі такого злочину більше ніхто і ніколи не скоїв.
ФОТО №8382 На фото: Пам»ятний знак жертвам голодомору 1932 - 1933р.р. на процівському кладовищі.
Господь Бог наділив Україну такою щедрою, родючою, красивою землею, яка може прогодувати не одну країну світу.
Відлуння Голодомору ми відчуватимемо ще багато десятиліть. Це не тільки ненароджені покоління, це генетичні матриці страху в свідомості нащадків тих, хто пережив голод. Психологи зазначають, що перше питання української матері до своєї дорослої дитини, яка живе в іншому місті, селі: «Ти там не голодуєш?...»
Ми, українці, справді «постгеноцидне суспільство», як сказав великий американець, дослідник Голодомору в Україні, Джеймс Мейс. І цим пояснюється чимало з наших нинішніх суспільно-політичних проблем, негараздів і бід.